Halyna Kruk has quickly become one of the most important Ukrainians writing poetry today. One of her works was recently short-listed for the Griffin International Poetry Prize. She approaches her subject with great courage. The very act of refusing to back down in the face of such tragedy offers others a path to bearing their own witness, either by expanding the field or by leading by example. Kruk succeeds at making the particular feel universal, whether she writes about trying to identify the dead by their clothing or wanting to dance in the kitchen with a lover.
On writing about war, she says, “[it] requires the writer to be selective with her material, since in places it is so heavy and painful that to make full use of it could … traumatize or re-traumatize. But the artistic selection or transformation of difficult experience allows authors to choose the expressive details that create the space for poetic attention.” (from Dispatches from Lviv, A Conversation with Halyna Kruk, Dzvinia Orlowsky, Ali Kinsella, and Chard DeNiord).
The four previously untranslated poems below, written between February 2023 and March 2024, explore memory, fragility and history amid violence and loss. They reveal the tension between idealized visions of life and buried realities of suffering, confronting erasure, death, and distorted history. Kruk examines personal and collective trauma, disillusionment with societal norms, and the struggle to reconcile human existence with an indifferent world.
— Ali Kinsella and Dzvinia Orlowsky
* * * * *
new neo
you strike the month of february like a short match
punch the blue pill of tranquility from the foil packet
what was your name? in that life where people
died their own deaths, tired of old age
and god watched their efforts through a narrowing eye
to remember their great-great-grandchildren’s unusual names
in that life where great-great-grandchildren slept deep in february
snuggled in bed, asked to stay at home until summer
in that life where home was always home
in that home where summer was always summer
in that life where anxiety sirens never woke you
clueless that after the flash, you had to brace for flight,
in that life where moms still left for later
that which children weren’t allowed, for which they were too young:
the sharp, barbed, cutting, inhuman, unchildish
experiences with which one cannot live, nor die
in that life where friends who hadn’t returned from captivity
come to your ward in a noisy crowd
and while you sleep fitfully, manage to hide from you
the red pill
* * * * *
cutting away all difficult memories
so that no one knows what happened to the history of the world
and only the simple, hopeful, bright remains
that which pleases the heart and cheerfully wags its tail
makes you laugh and perhaps a little, barely perceptibly
if you go in too deep, growls faintly and bitterly
o world of those who brainwash us, those who were able
world of little white coats from unboxings, you’re
missing so many updates in your outdated programs
this fervent mold smells so bad
swept under the red carpet so it won’t hurt you
so it won’t hurt until it knocks your breath out
in the narrowest place of your celebrations and banquets
in a heavy stupor from past drunken revelations
in deepest despair, the planned day
never comes as the pink releases promised us
for history is here, hot magma, rising
from under the green Sunday lawns and red paths
from under the hands that you hold on the remote or handle of your suitcase
but you’d be better, world, holding your hand on the pulse
those you could have saved, but you buried them alive
* * * * *
merged like rhyme, fire — cool, cease
the register of sounds and letters exploded from the first Gadfly
taught the names of flowers by their flights: Peonies and Tulips
Hyacinths and Carnations — deadly as vipers
break it into syllables where the ARTA works for us
in all those enemy bunkers you’ll do penmanship later
they say there was a nice school here — grade one was easy
assignments are still up on the boards in the higher grades
everything you’ve learned and seen hits under the breath
everyone you now do without …
strike from the line that lies between the living and the dead
no matter how you erase, it runs through the heart without fail
transient like birds, spent shells lie in the fields
the school’s soccer fields that smell so sharply of grass
the golden ball of the sun sees yesterday’s boy
still scoring for his team — but now, in a different game
* * * * *
who are you in this vertep play you ask yourself
devil with horns, winged angel, little or big wig?
the baby enters crying, people fussing, it’s all annoying
instinct for self-preservation advises: blend in, be like everyone else
go to the Christmas tree, drink alcohol, call a cab
don’t mess with the driver, don’t get angry, KFCs open
for the lonely on holidays
a woman with a cipher text gets in with you
“not one of us will emerge from this maelstrom,
every day the list of who’s now mine grows longer
I play Death in this play I’m tired I’d like to rest”
__________________________________
and he takes her to an apartment with 20 months’ worth of dust
boots worn out, unpacked bag by the entrance
she’ll breathe them in, suffocating on otherworldly spirits
in the morning the neighbor will say: what a strange perfume
in the evening the neighbor will say: such a shock …
* * * * *
new neo
витягнеш місяць лютий, наче сірник короткий
вилущиш з конвалюти синю таблетку спóкою
як тебе було звати? в тому житті, де люди
помирали своєю смертю, утомившись від старості
і бог примруженим оком дивився на їхні потуги
запам’ятати праправнуків імена незвичні
в тому житті, де праправнуки спали в лютому довго
ніжились в ліжку, просились залишитися вдома до літа
в тому житті, де вдома завжди було вдома
в тому домі, де літо завжди було літо
в тому житті, де нікого не будили сирени тривоги,
невтямки було після спалаху, що варто чекати прильоту
в тому житті, де мами ще залишали на потім
те, що не можна дітям, те, що їм знати зарано:
гострі кóлючо-ріжучі нелюдські, недитячі,
досвіди, із якими жити не можна померти
в тому житті, де друзі, що не вернулись з полону,
приходять до тебе в палату галасливим гроном
і доки ти спиш розпанаханий, встигають від тебе сховати
таблетку червону
***
перехресний, як рима, вогонь, охолонь, перестань.
каса звуків і букв розлетілась від першого БУКа
вивчив назви рослин по прильотах – Піон і Тюльпан
Гіацинт і Гвоздика, смертельна неначе гадюка
прочитай по складах, де від нас спрацювала артá
по усіх тих ворожих складах. почерк виробиш потім.
кажуть, гарна тут школа була. перший клас – легкота.
в старших класах на дошці висить ще домашня робота.
все, чого ти навчився й набачився, вдарить під дих
всі, без кого тобі обійтися тепер доведеться…
бий із лінії, що пролягає між мертвих й живих
як її не стирай, а вона неодмінно – крізь серце
перелітні, як птахи, снаряди лягають в поля,
у футбольні шкільні, де пронизливо пахне травою
сонця м’яч золотий бачить як учорашнє хлоп’я
пробиває іще за своїх, але вже – поза грою.
***
вирізаючи з пам’яті все, що було заважким,
щоб ніхто і не знав, що було, щоб в історії світу
залишилося лиш нескладне, обнадійливе, світле,
те, що радує серце й хвостами махає привітно,
зубоскалить і трошки, ну може, хіба ледь помітно,
як ввійти заглибоко, то глухо гарчить і гірчить
світе тих, що вправляють нам мізки, усіх, що зуміли
світе пальтечок білих з нових розпаковок, тобі
так бракує оновлень в програмах твоїх застарілих,
так погано попахує це запопадливо-цвіле
під червону доріжку заметене те, що тобі не боліло,
що тобі не болітиме, доки не вдарить під дих
у найвужчому місці твоїх святкувань і бенкетів,
у важкому похміллі вчорашніх бухих одкровень,
у найглибшому відчаї, де запланований день
не настане, як нам обіцяли рожеві релізи,
бо історія – ось вона, магма розпечена, лізе
з-під зелених недільних галяв і червоних доріжок
з-під руки, що тримаєш на пульті чи ручці валізи
але краще б ти, світе, цю руку на пульсі тримав
тих, що міг врятувати, та ти їх живцем поховав.
***
хто ти у цьому вертепі – запитуєш сам себе:
чортик із ріжками, ангел в пір’ї, мале чи велике цабе?
сходить плачем немовля, люд метушиться, все дратує тебе
інстинкт самозахисту радить: злийся із натовпом, будь, як усі
піди до ялинки, пий алкоголі, викликай таксі,
не заводься з таксистом, не злися, для самотніх на свята працюватиме KFC
там до тебе підсяде жінка із кодовим текстом
“ніхто з нас не вийде із цих веремій,
кожен день поповнює список тих, хто відтепер мій,
я у цьому вертепі смертю, я втомилась, мені б відпочити самій”
__________________________________________
і він повезе її у квартиру, в якій двадцятимісячні порохи,
де при вході розтоптані берці його і нерозібраний речмішок
вдихатиме, аж задихатиметься, нетутешні її духи…
а на ранок сусідка скаже: дивний парфум такий
а на вечір сусідка скаже: такий шок…